Українська художня культура XXст.

Народне мистецтво та основні центри художніх промислів.

Упродовж століть десятки й сотні тисяч майстрів - килимарниці, вишивальниці, ткачі, гончарі, різьбярі по дереву, кістці та рогу, майстри декоративного розпису, склороби-гутники, золотарі-ювеліри, ковалі, майстри лозоплетіння і художньої обробки шкіри та багатьох інших професій - створювали речі, необхідні людям у побуті. Кращі з них ми називаємо тепер творами народного мистецтва . 
Народні художні промисли в Україні є невід'ємною складовою української культури вони увібрали в себе риси, притаманні окремим етнографічним регіонам країни. З покоління в покоління передаються таємниці технічної та технологічної майстерності, вдосконалюються прийоми обробки природних матеріалів. У ряді населених пунктів (Опішня, Решетилівка, Косів, Богуслав, Гавареччина, Петриківка, Діхтярі, Глиняни, Клембівка та інші) існують  школи традиційного народного мистецтва. 

Решетилівка-один із осередків українського народного ткацтва, килимарства і вишивкарства та кушнірства.

Решетилівка-один із осередків українського народного ткацтва, килимарства і вишивкарства та кушнірства. В 1905 року була утворена ткацька майстерня, яка 1922р. перетворена на артіль. З неї 1960 року постала фабрика мистецьких виробів зі школою майстрів. Виробництво декоративних тканин: доріжок, скатертин, килимів, вишиваних рушників, сорочок, прикметних своєю декоративністю і яскравістю барв. З Решетилівки походить унікальний, особливо складний, тип вишивки — білим по білому. Решетилівські вироби експонуються на міжнародних виставках.

Петриківський розпис

Петриківський розпис виник задовго до появи християнства і грав роль оберегу. Люди вірили, що в красі є духовна сила, і тому вікна і двері будинків і навіть одяг обрамляли магічним орнаментом, який захищав господарів. Ця давня традиція орнаментики сотні років широко використовувалася в побуті українців, зокрема, у запорізьких козаків, і була популярна в поселеннях південних районів Приазов'я ... збереглася тільки в старовинному козацькому селі Петриківка.

Прославилася Петриківка завдяки самобутньому декоративного розпису, який виник разом з першими поселенцями в другій половині XVIII століття. Люди будували світлі глиняні будинки, прикрашаючи їх кольоровою глиною, господині намагалися розписувати свої хати квітковими візерунками. Розмальовували стіни, піч, камін, зовнішній фасад будинку - все це створювало єдиний художній ансамбль.

В основі петриківського мистецтва лежить образне сприйняття рідної природи, любов до української землі. Класичними елементами петриківського живопису є навколишні рослини, зображення яких, до речі, не використовується ні в одному з існуючих видів розпису. Орнаментні мотиви, де переважають яскраві, насичені тони, привертають увагу не тільки колоритом, але й надзвичайною цілісністю творчої ідеї. Простота малюнка насправді приховує довгу й копітку роботу митця, філігранно зобразив дрібні деталі картини. Основними мотивами розпису є польові квіти, гілки калини, мальви, півонії, айстри.

Свої шедеври мешканки села створювали за допомогою пензликів, паличок, обмотаних тканинами або просто пальцями. Палітра використовуваних фарб рясніла найяскравішими, найбільш насиченими кольорами. Кожна господиня прагнула зробити свій будинок наймальовнічишим, вважалося, що яскраві красиві картини є зовнішнім проявом духовних багатств внутрішнього світу людини. Петриківські художники малюють переважно саморобними пензликами, зробленими з котячої шерсті (так звані "кошачкі"). У сік рослин додавали яєчний жовток, і цими природними фарбами господині розмальовували свої будинки всередині, а іноді і зовні. Малюнки не були розраховані на довге життя. Раз на рік під велике свято всі настінні розписи змивали і наносили нові.

1991 виник центр народного мистецтва "Петриківка", який став першим в Україні підприємством, що знаходяться у власності народних умільців. Всі роботи випускаються в авторських серіях.

Близько 40 митців створили "Центр народного мистецтва "Петриківка", що об'єднав 22 членів Спілки художників і шістьох заслужених майстрів народної творчості. Це виробниче творче підприємство - головний хранитель і продовжувач славних традицій петриківського розпису, зразки якої представлені в художніх музеях понад 40 країн світу.

Сьогодні 45 майстрів працюють тільки за власним задумам та ескізами. Найбільшим попитом користуються роботи Ніни Турчин, Валентини Деки, Катерини Тимошенко, Андрія Пікуша.

В Петриківці діє музей народної творчості, його експозиція включає безліч шедеврів етнічного живопису - це картини, розписні предмети побуту, прикраси. Тут також знаходяться майстерні, де можна не тільки поспостерігати, як працюють художники, а й самому спробувати навчитися що-небудь малювати в петриківськім стилі.

Кролевецький рушник – це символ, своєрідний код України.

Для кролевецького рушника характерне поєднання білого і червоного кольорів. Велику цінність для нас становить орнамент, що прикрашає рушники. На білому фоні між густо червоними смугами ткався багатий орнамент, яким ткачі передавали навколишній світ умовними знаками: Прямою горизонталлю – означали землю, хвилястою – воду, хрестом – вогонь. Одні рушники суціль заткані візерунками, на інших вони є густішими по краях і рідшими до середини. Відомі і старовинні кролевецькі рушники, надзвичайно густо заткані червоним. Це був фон, а орнамент на ньому творили залишені не затканими білі прямокутники, розташовані то ланцюжком, то врозсип, то зірчасто, рівні й хвилясті паралельні лінії. 
В орнаменті витримувались геометричні форми. В геометризованому стилі зображались на рушниках квіти, листя, колоски, зірки, птахи, вода, небо. Отже, рослинний орнамент притаманний українським народним вишивкам, стилізувався під геометричні фігури. 
Згодом, за вимогою часу, почали з’являтися царські орли, церкви, монастирі. На кролевецьких рушниках часто зображається Богиня-Берегиня, вона була посередником між сонцем і людьми. Зображали її з піднесеними руками. 
Рушник у Кролевці був не лише обов’язковою приналежністю, але й своєрідним народним символом. Тому й не дивно, що рушник супроводжує кожного з нас з народження і до смерті. Він неодмінний як ритуальний, так і культовий предмет під час дійств і церемоній. Ще й досі у селах рушниками прикрашають оселю. І вона як писанка стає. Рушники стелять молодятам під ноги, щоб слався їм щасливий і сонцесяйний шлях. Він символізує щасливу дорогу. Його дарує синові мати, виряджаючи з дому. На рушнику приймають новонародженого. На нім подаємо хліб-сіль. Рушником накривають труну, й опускають в землю теж на рушнику. 
Тільки в Кролевці рушники не вишивали й не вишивають. Увесь щедро дарований хист віддавали й віддають художньому ткацтву.

"Деревоспів" Володимира Ворончака

«Цьому чоловікові шматок дерева у руки поклав, мабуть, Господь. Родом із Тернопілля (село Хоростків Гусятинського району), юнак приїхав двадцятирічним до буковинської Вижниці — одного з центрів гуцульських різьбярів — освоїти таємниці творення відомих усьому світові дерев'яних виробів. Тут, у підгір'ї Карпат, залишився назавжди, аби вже нині формувати своєю багатогранною творчістю та великим педагогічним досвідом оригінальний почерк у багатьох учнів, втілюючи неповторне бачення стародавнього орнаментального письма на сучасних формах і в нових аматорських образах», — так говорив про  майстра Микола Шкрібляк.
  Відомий по всій Україні майстер художнього різьблення, бондарства та випалювання Володимир Ворончак народився у серпні 1951 року в м. Хоростків Гусятинського району Тернопільської області. Майбутній Заслужений майстер народної творчості України, голова Буковинського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України ще з дитинства проявляв талант до творчості і це сказалося на виборі місця навчання після закінчення школи. В 1975 році пан Володимир закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва (нинішній коледж), але продовжив своє життя в «обіймах» із мистецтвом. Працюючи викладачем у Вижницькій художній школі, директором якої він є вже протягом сімнадцяти років, майстер одночасно навчався в Одеському педагогічному інституті ім. К. Ушинського на художньо-графічному факультеті.
  Відтоді професійний графік і живописець ніколи не розлучається з різцем, який приніс йому славу і вдома, і далеко за межами рідного краю. Тарелі, свічники, скриньки митця одразу впізнає той, хто хоч раз бачив роботу автора виставки. «Вони неначе найдовершеніші вишиванки на свято — неповторні і дуже задушевні: там «сонечка», «кучері», «пшенички», «кривульки», «ружки», «парканці», «листочки» не просто складені в гармонійну композицію, а немовби навмисне зійшлися докупи, аби розповісти про «Карпатську містику», «Зоряницю», «Легенду Карпат», повідати нам про «Дерево життя» та прадавню Берегиню»...» — так відкликаються про творчість Володимира Ворончака його колеги та друзі. Майстерно володіючи технікою формотворення традиційних давніх предметів вжитку, майстер постійно привносив та привносить у загальновідомі предмети власне бачення форми, декору та їх існування у сучасному побуті.

Художня вишивка Клембівки

Дуже люблять на Поділлі, особливо у Клембівці, житній колір у поєднанні з чорним, що в жіночих і чоловічих сорочках виглядає дуже ефектно. Широко застосовували у Клембівці також гаптування на "бомбаку" — тонкому, полотні золотими і срібними нитками — "широм".Вишивка білим по білому у Клембівці, на відміну від вишивки на Полтавщині, відзначається компактністю ювелірно розроблених мотивів, застосуванням філігранних технік ("солов'їні вічка", "зерновий вивід", "довбанка"). Особливо цікава техніка "солов'їні вічка". Це поєднання чотирьох невеличких квадратиків з кругленькою дірочкою посередині. Ця техніка потребує великої майстерності в розробці деталей. Сорочки, вишиті білим або жовтим, були весільні і тому оздоблювались особливо ретельно і виразно. Своєрідні сорочки Західного Поділля. Вони відзначаються темним колоритом. Це чорний з малою домішкою темно-червоного або жовтого. Вишивка має складну композицію і розміщується на комірі, чохлах. Особливістю сорочок Західного Поділля є наявність двох вертикальних ліній на грудях — "погрудки", трьох на спині, а також пишно оздобленого рукава. Це широка горизонтальна смуга полика з трьох частин і розшивка рукава у вигляді трьох вертикальних смуг рослинно-геометричного орнаменту або ж косих смуг, здебільшого геометричного малюнка.

Вишивка східного Поділля

Для вишивки східного Поділля  характерний геометричний  орнамент. А вже в рамках цього стилю, за об'єктом зображення, він буває рослинним, антропоморфним, орнітоморфним і т. ін. Домінування геометричного стилю (ліній - горизонтальних, вертикальних, діагональних, - трикутників, хрестиків тощо) надає образній системі цього рушника доволі умовний, схематичний характер. У ньому радше панують ритм, форма, ніж образ.
     Стосовно функцій цього рушника, то достеменно відомо, що він використовувався насамперед у весільному обряді. Пізніше, в середині XX ст. міг застосовуватися і як прикраса хати. Так в с. Студена Піщанського району ми придбали полотнище завдовжки 5,2 м, на якому розміщені орнаменти 18 рушників . Це полотнище висіло вздовж сволока. Подібний зразок, але вже одного орнаменту, походить з Крижопільщини . Однак це не типові випадки. Слід зазначити, що в цих селах використовувалися також ткані рушники, які вживались у різних обрядах.
    У весільному обряді застосовувались і нафрамиці, їх молода вишивала до 40 штук і обдаровувала найпочесніших гостей. Вдома нафрамиці вішали на жердку і кількість нафрамиць свідчила про пошану, яку господар хати здобув в односельців (с. Вільшанка Крижопільського р-ну).
   Виходячи з того, що подільський рушник використовувався переважно у весільному обряді, можна зробити висновок, що тематика його образів стосується безпосередньо добробуту та продовження роду.

«Гуцульське мистецтво»

   Назва «килим з’явилася в Україні на початку XVIIст.Килимами називали спочатку тільки гладкі, двобічні ткані вироби із смугастим рисунком, а з XVIIIст. ця назва поширюється і на інші узорні тканини, виготовлені з грубої, щільно спряденої вовни.Для гуцульських килимів типовим є поперечно-смугасте розташування геометричних мотивів, які в далекому минулому сформувались як символи-обереги,значення яких забулось,але залишилась потреба використання їх як необхідної традиційної приналежності. Їх художні особливості засновані на спільних для інших тканин принципах орнаментально-композиційного і кольорового рішень. Відсутність документальних відомостей про побутування та виробництво килимів у північно-західній частині Українських Карпат до ХІХ століття, ускладнюють вивчення гуцульського килиму. Проте, збережені зразки килимових виробів дають підстави говорити, про їх архаїчне зародження та глибокі традиції мистецького ткання на Гуцульщині.

   В Косові засновують в XXст.спілку «Гуцульське мистецтво», яка спрямувала свою діяльність на відродження та удосконалення традиційного килимарства. Організаторами спілки були священик Юліан Герасимович, суддя Володимир Лаврівський, адвокат Петро Рондяк та відомий вчений-етнограф Володимир Гнатюк зі Львова. 

Кращі майстри, народні умільці удостоєні найвищого звання-«Народний художник України».Серед них:

-К.В.Білокур(народне малювання);

-Д.Ф.Головко(художня кераміка);

-М.О.При(й)маченко(майстер народного розпису)та багато інших.

Використана література:

 1.Народні промисли - справа державна. - /Інф./ - День. - 2006.-7 черв. 
2. Українська культура та реалізація державної політики в культурній сфері: Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України за 2005 рік. - Київ, 2006. - С. 37-41. 
3. Життя в об'єктиві.-Укрінформ. - Уряд. кур'єр.- 2004.- 14 квіт. 
4. Від ремесла до творчості: Збірник / Упоряд. Ю. Г. Легенький. - К.: Час, 1990. - 152 с. 
5. Мигаль М. "Едельвейс" народного мистецтва. - Дзеркало тижня. - № 42 (417).- 2002.- 2-8 листоп. 
6.. Гриб А. Гончарі // Віл. Життя.- 1974.- 3 лют. 
7. http://observer.sd.org.ua/news.php?id=2677 
8. http://www.prosvita.poltava.ua/ 
9. Традиції народного промислу. /Інф./ - Уряд. кур'єр.- 2004.- 9 квіт. 
10.Нові візитки України зроблять у Петриківці - /Інф/ - Дзеркало тижня.-2005.- 16 квіт. 

 11.Художня культура. 9 клас: Тематичні розробки уроків / Л. М. Масол, О. В. Гайдамака. ― Х.: Ранок, 2009. ― 320 с.